«Той снаряд як полетів — повилітало все на світі»

На годиннику сьома ранку, біля автобусної зупинки у Словʼянську ми зустрічаємо високого чоловіка з бейджем організації «Схід SOS». Євген — командир бригади, яка відновлює зруйновані будинки мешканцям Донеччини. У команді Євгена — пʼятеро чоловіків, усі вони місцеві. Щоранку зустрічаються на цьому місці, пʼють каву та їдуть працювати. Сьогодні ми поїдемо з ними в деокуповані села. 

Наша дорога від Словʼянська триває годину. Зупиняємось у місці, де працівники будуть переодягатися в робочий одяг, і вирушаємо на обʼєкт. 

 

Перше, що вражає на Донеччині, — скільки тут розбитих будинків. Місцеві жителі знають, що таке війна, ще з 2014 року. Деякі з них побували переселенцями вже декілька разів. Через вісім років війна вдарила у їхні двері з новою силою — ракетними та артилерійськими обстрілами, окупацією, знищеними будинками. Попри все це, чимало людей залишаються тут жити. Вони продовжують працювати, продовжують вірити і робити все, щоб відновити свої життя. 

Допомагає їм у цьому організація «Схід SOS». Один із багатьох напрямків роботи організації — відбудова будинків на Донеччині. Займаються цим місцеві бригади — також жителі області. 

Селище Ярова, куди ми приїхали, було деокуповане у вересні 2022 року. Цього разу бригада буде відновлювати будинок пані Ніни, зруйнований після прильоту російського снаряду.

 

«Відкриваю очі — хати нема»

Ніні Миколаївні у серпні виповниться 90 років. Вона живе сама, і поки будинок непридатний для життя, жінка облаштувалась у літній кухні. 
«Сідайте-сідайте, тут все чисто!» — пані Ніна дуже турбується про порядок і чистоту в оселі. Каже — любить, коли все гарно. На подвірʼї теж дуже охайно і чисто, попід хатами ростуть різноманітні квіти, за якими жінка теж встигає доглядати.

Ми заходимо в будинок пані Ніни, який постраждав від обстрілу. Тут зруйнований дах і вилетіли вікна, провисла стеля, понівечені стіни та меблі. Коли стався приліт, Ніна Миколаївна була на вулиці. Каже, певно, Бог її вберіг. 

«Той снаряд як полетів — оце ж повилітало все на світі. І кухню в мене там, і стіни ворушаться, все на світі… А я пʼять метрів стояла, і не вбило. Даже коло мене і осколок один не впав! Мабуть, Господь одвів. Пʼять метрів до цього вибуху стояла! Пʼять метрів! І не впала ні щепка, ні шиферина, та ніде нічо не впало! Відкриваю очі — хати нема, і я стою «як подруга» — вся в диму та в пилу. Ну то і все», — згадує жінка. 
«Шифоньєр он зазніми, все розбите як гад. Такі гроші оддавала, а тепер не годне нікуди все — зітхає Ніна Миколаївна, — не дай Бог, і ворогу не побажаєш отаке. Потолок провис, боже мій! Не годне нікуди нічого…» 

Ніна Миколаївна розповідає, що має онуку і правнука, вони тепер живуть в Одесі. На питання, чи не хоче поїхати до них, жінка навідріз відмовляється:

«Та куди ж мені виїжджати? У внучки двоє маленьких дітей у квартирі. Та і не хочу я нікуди їхати! Навіть до сина не хочу їхати тут поруч. Ні, мені вже вирушати нікуди не можна. Не хочу, щоб ще інші зі мною ще… А це ж у мене піднімуться квіти…»

Хоч будинок сильно пошкоджений, командир бригади Євген каже, що вони зможуть його відновити. На те, щоб закінчити основну роботу, піде три дні. І тоді вже пані Ніна зможе зайти у відновлений дім і не жахатися наслідків ворожого прильоту. 

Будинок Ніни Миколаївни — лише один із десятків, над якими працювали Євген із командою на Донеччині. Поки ми їдемо у сусіднє селище, Дробишеве, Євген розповідає, що реакція на їхню роботу буваю різною: 

«Я би сказав, десь 80% людей дякують, ще десь 10% — взагалі ніяк, а є таке, що кажуть «невчасна допомога була». А буває таке, що після нашого відновлення неподалік був приліт, то люди телефонують на нашу гарячу лінію та скаржаться на те, що від вибухів вилазять цвяхи. Таке, ніби кумедно, але нам неприємно», — ділиться чоловік. 

Родина, до якої ми приїхали, Віктор і Галина — із тих, хто надзвичайно вдячні Євгенові та всій бригаді. У них відновлювальні роботи вже закінчили. 

Нас зустрічає Віктор. Він привʼязує собаку для нашої безпеки і запрошує у двір. У травні 2022 року в будинок подружжя прилетів російський снаряд, а після того вони пробули в окупації майже пів року. Поки будинок не відремонтували, Віктор і Галина жили на літній кухні. 

«Був би мир — було б гарно. Добряче прийшлось… — з сумом згадує Віктор. — Пасіку мою побило, посікло. Тепер он вулики всі порожні стоять. Практично кожен осколком прибитий. Кури були — «гості» поїли, що тут були. Собака була, вівчарка, теж пропала. Вона старенька була, разом із нами в погреб ховалась».

Ми заходимо у відновлений будинок. Віктор показує нам результат роботи бригади та розповідає, як тут було після прильоту: «Рейки повиривало, балку перебило, я її скрутив, дірка була тут три на три метри». 

«Від такого «добра» хіба вцілієш? Оце ж у кутку осколок ще досі стирчить там, ніяк не витягну», — показує Віктор на стіну будинку. 

Галина під час розмови з нами майже постійно плаче. Їй досі боляче згадувати те, що довелося пережити під час обстрілів та окупації. Жінка каже, що бувало по 25–30 прильотів за раз. 

«Ви знаєте, чомусь били ніби постійно сюди по нас. Ми сиділи в погребі, тільки й чули, що летять і летять прильоти. Тоді вилазимо з погреба — все засипано шифером, ніде було ногою стати. Весь город був всипаний, двір, позлітало все з хати. В будинку дошки, балки попадали, вугол обвалився», — все ж розповідає жінка, трохи заспокоївшись. 

«Яке воно не є, але воно своє, — додає Віктор, ледь стримуючи сльози. — Отак і держишся. Воно моє! Батьки жили, дітей тут виростив. Чого я це маю кидати?»

Попрощавшись із Віктором і Галиною, ми їдемо далі — до жінки, яка ще тільки буде оформлювати запит на отримання відновлення будинку. Євген розповідає, що він особисто таких історій вже чув 72 — стільки ж, скільки відновлював будинків. 

«Ми заїжджаємо, і кожен будинок — це своя історія. Починають розказувати: хто, коли, якого числа, о котрій годині, звідки летіло, що летіло. Понад 70 таких історій я вже чув. Важкувато через себе це пропускати. Але людям теж треба виговоритися», — розповідає чоловік. 

Біля будинку нас зустрічає висока струнка жінка з яскравою посмішкою. Людмила приязна, вмить знаходить спільну мову з командиром бригади Євгеном та Іриною, яка буде допомагати їй заповнювати заявку на відновлення будинку. Ця тендітна жінка, як нам потім сказали, займається деревообробкою і власноруч виготовила собі паркан. 

«Болгарка і дрель для мене — це, певно, як для вас звичайна праска чи вирівнювач для волосся», — каже до мене жінка. 

До повномасштабного вторгнення Людмила працювала на пилорамі. Потім на деякий час виїхала до дітей в Німеччину, але в травні 2023 року повернулась. 

«Знаєте, там свій рай. Людей там влаштовує, в них інший менталітет. Все в них гарне, але, знаєте, тягне додому. Тут все рідне, все своє», — ділиться жінка.

Коли Людмила повернулась з–за кордону, то вдома застала побитий дах, обвалену стелю, вибиті вікна та двері. Зараз вона живе в єдиній кімнаті, яку більш–менш змогла відновити своїми силами. В іншій кімнаті тріснула балка, яку треба виважувати, ставити опору, а цього вже жінка самотужки зробити не може. 

У такому будинку Людмила і провела зиму. Каже, що було досить холодно. Жінка позашивала все плівкою і зробила так, щоб лише одна кімната опалювалась. Каже, що навіть такі труднощі їй легше переживати, ніж пристосовуватися до готового життя в Німеччині. 

«Там вже все налагоджено, треба лише влитися в той рух, що є. А ми не можемо так, нам треба по–своєму, по–другому зробити, включити свою смекалку, свою фантазію. Там цікаві люди, міста, природа, але не те! Не хватає сонця нашого, навіть морозів, снігів, вітрів. Тут легше, тут навіть стіни гріють», — каже Людмила. 

Вже зовсім скоро Людмилі відновлять будинок, і наступної зими жінка зможе не думати про те, щоб забивати плівкою вікна та двері. 

Ми повертаємося до будинку Ніни Миколаївни, де залишили бригаду працівників. Поки нас не було, чоловіки відремонтували одну частину даху і накрили її шифером. Пані Ніна виходить надвір, щоб перевірити роботу. 

— І потолок підшиють, так? — запитує жінка.  
— Так.
— Ой, красота! Я туди ще з букетом квітів зайду! — радіє Ніна Миколаївна. 

У планах організації — відновити щонайменше 500 будинків і зробити щасливішими ще 500 людей.