Дружківка. Місто зруйнованих спогадів

Місто, з якого я так сильно хотіла поїхати, ніби дає другий шанс нашим відносинам. Із наближенням лінії фронту я все гостріше відчуваю, що не маю емоційних звʼязків із минулим. Майже всі люди і місця з мого дитинства тепер у зоні недосяжності. І лише спорожнілі пошрамовані вулиці зберігають рештки заблокованих спогадів.

Щоразу, коли бачу в новинах прильоти по місту, десь усередині надламується пазл. Для когось це просто чергова руїна, моторошні кадри на сайтах новин. Для мене ж це мінус один спогад із дитинства. 

Тут зруйновані дитячий садок, у якому я зривала тихі години і отримала перший струс мозку, палац спорту, де починала бігати (і ненавидіти довгий біг), машинобудівний завод, у якому працював батько, і будинок культури цього заводу, де показували чудернацькі дитячі вистави. Ось продірявлена будівля банку, в який ми безнадійно відносили рештки драматично зʼїдених котом заощаджень. А через дорогу пошкоджений центр дитячої та юнацької творчості — ще з садочка я там досліджувала всі можливі секції та гуртки.

З самого ранку місто затягнуте смогом, схоже, що після чергового обстрілу. Попри повітряну тривогу, двірники прибирають вулиці, а літні люди на ринку продають свіжозрізаний виноград — весь місцевий, яких хочеш сортів.

Площа, на якій колись вирувало життя, де проводили святкові ярмарки і концерти, зараз геть порожня. Маршрутки ходять приблизно із такою ж частотою, як київське метро в перший місяць повномасштабної. На зупинці труться об ноги безтурботні відгодовані коти.

У місті нестерпні для мене +30, і щоб не згоріти під пекучим сонцем, що ані трохи не збавляє обертів останніми літніми днями, доводиться ходити дворами.

Так я опиняюсь біля будинку, в якому колись жили мої дідусь і бабуся. Я часто приходила сюди з садочка, а потім і зі школи. Тут я навчилась грати на піаніно і не навчилась грати у шахи. Тут ми з дідусем дивились фільми, які чотирьохрічна я геть не розуміла. Я памʼятаю планування квартири, колір меблів і шпалер, візерунки килимів і форму цукорниці, у якій зберігалось горобинове варення. І ось зараз дивлюсь на балкон — здається, ніби мереживні фіранки ті самі, що і тридцять років тому.

Находившись вулицями міста, пропоную їхати до річки. Не памʼятаю, коли була тут востаннє, мабуть, ще в тому віці, коли не надто переймалась подорожами у минуле. 

На березі річки зустрічаємо двох рибалок — чоловіки спершу напружуються, допитуються, що ми тут знімаємо. Потім віджартовуються, що, мовляв, опублікуємо фото і здамо їхні рибні місця. Більш говіркий, Валерій, сильно переймається тим, що покажемо щось не те. Кажу йому, що місцева і в дитинстві часто приходила сюди з бабусею, а потім і з друзями. Валерій починає потроху відтавати.

— А я, знаєте, звідки? З Райського. 

Звісно, я знаю Райське. Адже в сусідньому селі жили інші мої дідусь і бабуся. Ми проїжджали Райське щоразу, коли їхали до них у гості та коли навідувались на дачу за малиною і кропом. Чоловік усміхається, але усмішка швидко змінюється сумом — ці села зараз нещадно розбомблюють росіяни.

На прощання бажаю чоловікам гарного дня.

— А знаєте, як треба казати рибалці? Ні хвоста, ні луски!