Макс Чорний
Репортажі

Дольче віта 14:22

Як родина з-під Часового Яру будує нове життя у Дружківці

Дольче віта 14:22

22

Олена з Сергієм переїхали до Дружківки взимку 2023-го. До того моменту їхнє подвір’я у рідному Червоному (село біля Часового Яру) перетворилось на солянку із задубілої землі, побитих меблів і залишків сарая.

Жінка проводить екскурсію новим помешканням, розповідаючи, як залишила рідне.

— Прилітало спочатку на околицях нашої вулиці. Десь там ближче до озер. Потім по сусідам почало. Одна жінка загинула, інша поранена була, то я за її собачками дивилась. Ну а потім як у нас на подвір’ї розривається та бомба… Ну як би ми не любили нашу хату, не могли лишитись, це вже була точка кипіння.

Дружківка. Новий дім
Дружківка. Новий дім

За воротами — блакитна машина ОКА з єдиним сидінням — водійським. Функціонал апарату пані пообіцяла пояснити потім. За хвірткою одразу помічаєш розмаїття дивних, ніби з савани, кущів, обережно побілених дерев, клумб і грядок. Коли пара заселилась у будинок, на території не було нічого, окрім бур’яну. Тепер садок справляє враження ділянки, яка від покоління до покоління передається в хазяйновиті руки.

Спочатку, згадує Сергій, геть нічого по господарству не хотілось робити — була та дитяча віра, що скоро все закінчиться і вони зможуть повернутись додому.

Проходимо компанію чудернацьких кущів і впираємося в першого керамічного друга, козака-копилку.

— Це щоб всі, хто заходять в гості, бачили, що ми з України. Це мамин козачок був, — понуро додала Олена.

dolce-vita-14-22-3
dolce-vita-14-22-4

За будинком стоїть ще одна клумба, обкладена різними керамічними компаніями. Сергій паралельно своїм розповідям порається з інструментами, підтверджуючи слова жінки, що робота є завжди. Нещодавно в нього був інсульт. Це вже другий за півтора роки. Лікарі кажуть, що серце в нього як у бика, а судини в мозку геть кепські. Чоловік був у лікарні деякий час, та не завершивши курс повернувся у Дружківку.

— Ну йому там треба було пройти відновлення, але з чого нам платити? — не витримує Олена. Сергій на це лиш кивнув рукою і повернувся до роботи, — виплати ВПО от ледь хватає оплатити оренду. Добре, що допомагають трохи їжею, це тримає нас на плаву. Щоб прокапатись, треба вісім тисяч. І це пару разів на рік треба. Джерел доходу у нас немає, все господарство розбомблене. А ми над тим все життя гнулись, більше нічого в нас не було.

dolce-vita-14-22-5

На задньому дворі стоїть альтанка, завішана тонкими тканинами, одягом для пасіки. На столі три чашки чаю і самовар. Залізний агрегат належав покійній матері Олени. Подружжя евакуювало її з Часового Яру за декілька годин до того, як на будинок впала авіаційна бомба. Відтоді жили разом у Червоному. Влітку, коли я приїжджав до них з іноземними волонтерами, старенька вподобала собі Флоріана — двадцятирічного рудого німця, якому невпинно розповідала про свою молодість, як торгувала на ринку і мріяла вивчити французьку. По закінченню нашої гуманітарної місії вона подарувала кожному по артефакту. Флоріану — велике дерев'яне віяло, а мені — Ікону. Вона досі висить у мене на кухні в Києві.

За розмовою в альтанці, Олена час від часу поправляє іграшкового ведмедика, вмощує його найзручніше.

— Це улюблена іграшка мами була. Ми її як забирали, вона зразу каже: заберіть мішку. Квартира її тоді вже теж побита була, без вікон. Декілька осколків у кімнаті були. А як привезли її в Червоне, глянули на мішку, а в нього осколок в голові. Вберіг якось маму. Вже й не знаємо, після якого саме прильоту це було.

dolce-vita-14-22-6

Матері Олени було вісімдесят п’ять, і цього разу обійняти її при зустрічі вже не судилось.

14

Червоне

Подружжя познайомилось двадцять три роки тому. Олена з матір’ю торгували на ринку тканинами, а Сергій поруч — рибою. Якось той запросив пані з собою на риболовлю і, як кажуть, пішло-поїхало. Олена допомагала хлопцю розкладати сітки, вибирати з них рибу, а потім вже й змінила прилавок на ринку і стояла опліч майбутнього чоловіка.

Згодом вони почали орендовувати ставки, займатись масштабним виловом і розмноженням риби. Їздили разом чи не по всьому Сходу України. Придбали автівку, будинок, створили сім’ю. Пізніше з’явилось захоплення пасікою. Ще в Червоному на нашій першій зустрічі Олена підняла з вулика соту і сказала: «Колупай». Чи варто казати, що той «колупок» меду з соти був найсмачнішим у моєму житті?

Подружжя жило поміж таких самих людей, які заробляли на життя господарством. Зранку працювали, ввечері збирались співати. Діти Олени та Сергія роз’їхались по різним містам, і тепер вони залишились самі.

— Не те щоб ми були багаті, ні. Але був будинок, машина. Ми знали, що зранку підемо працювати, а ввечері будуть гроші. Знали, що зможемо купити продуктів, печива якогось. Влітку завжди їздили кудись відпочивати.

З початком війни у 2014-му влада обмежила вилов риби і змусила орендувати землю навколо водойм. Відтоді галузь занепала, ставки висохли, а риба вмерла. Залишались пасіка і тимчасовий підробіток. Було важко, але все-таки жити можна, каже Сергій.

dolce-vita-14-22-7

22

З початком повномасштабної війни подружжя, як і всі жителі Червоного, залишилось без своєї справи. Село розташоване за дев’ять кілометрів від лінії фронту. Було розташоване влітку. Тоді рятували набори гуманітарки. У кого була рогата худоба, ще могли їздити у найближчі міста торгувати молоком. Деякі жителі намагались виїхати, проте завжди повертались. Не змогли знайти програм підтримки ВПО чи можливості працевлаштуватись за межами дому.

Все, що залишалось у них після повномасштабної, — сусіди, які підтримували один одного. Щодня збирались у когось на подвір’ї і обговорювали новини, які вийшло дізнатись. Відбувалось це так: хтось один брав телефон і йшов на найближчий до села пагорб, прямо перед відкритими схилами. Там за хвилин десять, вловивши інтернет і налаштувавши пам’ять на режим ультра концентрації, запам’ятовував найважливіше. Потім швидко біг до компанії і переповідав. Пригодницький роман, який писали самі жителі Донеччини, що тут скажеш.

Єдине, як залишалось проводити дні, — поратись на ділянці. Від того мені було так дивно побачити клумби досі невідомих квітів поруч із пірамідкою уламків, які сусіди збирали у подвір’ях. Тишу сільської глубинки заповнювали лише рій бджіл і свист пролітаючих ракет. Життя подружжя трималось на матері, за якою потрібен був постійний догляд, сусідах, які завжди допомагали, новинах з гори, бджолах і своїй хаті. А тепер, стоячи на орендованій ділянці без голосних сусідів за парканом, я запитую себе: «А що в них залишилось?»

dolce-vita-14-22-8

— Зараз, скажу чесно, мені аж стидно, так стидно… Почала продавати мамині сервізи всякі і речі. Бо що зараз нам з тих чашок і тарілок, якщо немає, що в них покласти? Да, дожились до такого вже… Якщо ще прийдеться пасіку продавати, боже, я тоді вже… Декілька сльозин зупинили монолог пані Олени.

Жінка дістає телефон і показує відео зі своїми собаками. Усі вони залишились у Червоному, в новий будинок їх поки немає куди перевезти, потрібно робити огорожу, щоб не заважали сусідам. Олена їздить годувати собак у село, яке стоїть тепер усього в декількох кілометрах від лінії зіткнення.

— Як я їх кину? Ну ти глянь, — жінка ніби через екран намагається погладити улюбленців, дарма що це лише набір пікселів. — Оцей у нас на перетримці, біленький, з Часового Яру забрали. Ця от овчарка — це сусідки, що поранена. А це мої два малих. Ну диви, як скачуть, ну діти! А як їдемо від них, вони плакати починають! Сльози по шерсті течуть.

— Але ми їх не залишимо, — підтверджує Сергій.
— Нє нє, ви шо, ніколи.

Давай, колупни

Блакитна ОКА — це трансформер східних технологій. Якщо вирізати звідти все зайве і залишити сидіння та педалі, вийде прекрасний перевізник вуликів. Саме на цій тарандайці Сергій перевіз усі помешкання бджіл до нового дому. На запитання, чи жалили його друзі дорогою, він лише усміхається і двозначно киває головою.

— Пішли, — каже, — колупнеш знову.

Щасливий, я йду до бджолиного мегаполісу поміж згорівшої теплиці і рядів полуниці.

— Це тут вже було? — питаю в Олени.
— Та яке, я ж кажу, тут НІЧОГО не було! Це все ми от зробили. Ну а як? Ми ж тут живем, має бути все гарно, це ж для себе. Я провела тут шланги, воду зробила, понакривала все. Я тобі у вотсапі маякну, як буде клубніка, прийдеш — будем з чаєм пити.

dolce-vita-14-22-9
dolce-vita-14-22-10

Пасіка і справді та сама, привітався з декількома знайомими бджолами. Сергій дістає соти. Гречаний мед. Поміж смугастого натовпу знаходжу місце для свого пальця. Колупнув. Облизав палець.

Напрацьоване подружжям за двадцять три роки залишилось десь на перетині десятиліть у Червоному. Сергій і Олена сидяч поруч зі мною у хиткій альтанці та п’ють чай без найменшого уявлення, що принесе завтрашній день. Стабільність, яку давало їм власне господарство, змінилась абсолютно спонтанним виживанням. І тепер все що мають ці люди — цей орендований рай. Очищений від бур’яну, засаджений полуницею і пасікою. А про те, що буде завтра, місцеві не думають, допоки завтра не настане. Якщо, звісно, настане.

dolce-vita-14-22-11

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win

Лиман. Як живе місто в 15 кілометрах від лінії фронту
Фоторепортажі
Макс Чорний

Лиман. Як живе місто в 15 кілометрах від лінії фронту

Це прифронтове місто на півночі Донецької області регулярно обстрілюють росіяни. Розруха тут розростається в геометричній прогресії. Ворог стоїть так близько, що теплими весняними вечорами відчутно його подих.

Читати далі
Дольче віта 14:22
Репортажі
Макс Чорний

Дольче віта 14:22

Олена з Сергієм переїхали до Дружківки взимку 2023-го. Стабільність, яку давало їм власне господарство, змінилась виживанням. І тепер все що є в цих людей — цей орендований рай. І пасіка з найсмачнішим гречаним медом.

Читати далі
Несподіване відчуття дива: хто повертає Донеччині дахи і стіни
Репортажі
Макс Чорний

Несподіване відчуття дива: хто повертає Донеччині дахи і стіни

Ми побували з волонтерами Схід SOS на відбудові у Дружківці і розповідаємо історії місцевих жителів, яким відновили зруйновані будинки.

Читати далі

Будь-яке копіювання чи поширення iнформацiї та фотографій (у тому числі скріншотів), лише за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на сторінку 360war.in.ua та із вказанням авторства. Автором панорам 360° є панорамний фотограф Дмитро Малишев.

© 2024 360war.in.ua. Всі права застережено!