«Ми домовились, що батько подасть мені знак»

Від початку повномасштабного вторгнення новими героями для українців стали працівники ДСНС. Вони вдень і вночі гасять пожежі, спричинені російськими обстрілами, і рятують людей з-під завалів будинків. 

4 квітня 2024 року під час роботи на місці прильоту в Харкові від повторного обстрілу загинули троє рятувальників ДСНС: Владислав Логінов, Володимир Матюшенко та Сергій Байдалінов. Разом із Владиславом на зміні тоді був його син Володимир. Знімки з місця трагедії, на яких Володимир плаче через загибель батька, облетіли тоді весь світ. 

Ми поспілкувались із Володимиром про роботу в ДСНС, про його батька, про те, якими були їхні стосунки і чому він вирішив стати, як і син, рятувальником.

Момент трагедії

«У момент, коли загинув батько, я був за рогом, буквально в ста метрах від нього. Ми з моїм караулом тоді гасили приватну будівлю, яка загорілась від того самого прильоту, що і будівля, яку гасив батько», — каже Володимир і показує рукою на ділянку асфальту, яка виглядає темнішою. Саме туди прилетів шахед. Пожежна машина, водієм якої був Владислав Логінов, стояла зовсім неподалік, буквально в двох метрах від епіцентру влучання. У дереві, яке стоїть біля дороги, досі є уламки від того самого прильоту. Під деревом — уламки від пожежної машини. Їх там залишили цивільні на памʼять про рятувальників, які загинули, виконуючи свій обовʼязок.

«Ми з батьком усвідомлювали, що наша робота дуже ризикована, і розуміли, що з нами може щось статися, тож домовилися, що той, хто перший з нас потрапить на небеса, подасть іншому знак — що той, інший світ після смерті існує, — розповідає Володимир. — На жаль, я забув, що саме це за знак, і ось весь цей час намагаюся згадати».

Між батьком і сином була ще одна домовленість — наскільки б зайнятими вони не були, якщо один телефонує іншому — завжди взяти слухавку, прийняти дзвінок хоча б для того, щоб сказати «зайнятий, передзвоню». Тієї ночі батько слухавку не підняв.

Володимир згадує: «Коли я вже підійшов до місця другого прильоту, то мої колеги почали тримати мене, казали: «Вова, не йди туди». Тоді я зрозумів, що те найгірше сталося».

 

Батько — найкращий друг

Після смерті батька Володимир залишився єдиним чоловіком у родині. Тепер на ньому відповідальність за маму і будинок, у якому триває ремонт. Він був єдиним сином Владислава.

Разом із Володимиром ми приїхали на озеро поблизу їхнього будинку. Тут діти стрибають із тарзанки, чоловіки ловлять рибу. Так само тут любила проводити час і родина Логінових. Вони часто збиралися разом, гуляли, рибалили — це було їхнє спільне хобі. Чоловіки були близькими друзями.

«Він завжди приділяв мені багато уваги. Майже всього, що я вмію, — навчив мене він. Кататися на велосипеді, на роликах, привив мені любов до ватерполо. У нас у родині багато хто займався водним поло: і тато, і дядько, і дідусь, і я. Як зараз я памʼятаю — на вихідних у нас були відкриті тренування, коли батьки могли прийти і посидіти на трибунах у басейні, подивитися, як ми займаємося. Батько не пропустив жодного тренування. Коли я вже виріс, то наш звʼязок став тільки міцнішим. Всі мої друзі, з якими я вчився, займався спортом, працюю зараз, всі його знали та були дуже раді, коли я казав, що на зустріч прийде ще мій батько, так само всі його друзі знали та приймали мене», — розповідає Володимир.

Звісно, були моменти в житті, коли не все було ідеально в стосунках між батьком та сином. Володимир згадує, що він був важким підлітком, тож батьки вирішили віддати його на навчання в академію цивільного захисту України.

«Ви уявляєте, як це — в 17-річного хлопака забрати свободу, гулянки та помістити жити в казарму? Звісно, я тоді ображався, не хотів, але вибору тоді у мене багато не було. Зараз же я дуже вдячний батькам за те рішення», — ділиться рятувальник.

Зазвичай, коли батько і син мають одну професію, то відразу спадає на думку, що син пішов слідами батька. В цій сімʼї історія була зворотня. Коли 2010 року Володимир пішов навчатися на ДСНС-ника, Владислав мав свій бізнес. Вже пізніше чоловік закрив бізнес і почав думати над тим, у якій професії він хотів би себе знайти.

«Мабуть, він обрав ДСНС, тому що тут він міг поєднати свою любов до авто і поклик допомагати людям. І, напевне, також хотів бути частіше зі мною», — каже Володимир.

Попри те, що у батька та сина майже завжди зміни були одночасно, вони працювали в різних караулах (так називаються команди рятувальників, які працюють разом) і в різних пожежних частинах, батько не міг бути у підпорядкуванні в сина. Однак райони відповідальності, в яких працювали Володимир і Владислав, розташовані поруч. Тож часто, коли траплялись великі пожежі та для гасіння були необхідні додаткові сили та засоби, їхні караули виїжджали на підмогу один до одного.

«Було дуже приємно і круто, коли на пожежу приїжджала твоя близька людина, і ти відчував підтримку», — з посмішкою згадує Володимир.

Після прильоту шахеду, який забрав життя рятувальника, тепер лише син може приїжджати до батька. Ми їдемо на кладовище, де похований Владислав Логінов.

«Привіт, папуль», — тихо каже Володимир, підходячи до могили. Довкола хреста ще зовсім нові вінки, один із яких — у синьо-жовтих кольорах і формі Герба України. Збоку розвивається прапор ДСНС.

«Батько завжди був за мене, — згадує Володимир. — Був моєю підтримкою і опорою, завжди підтримував усі мої починання. Казав мені, що навіть якщо я неправий, йому буде байдуже, хто що каже, він буде на моєму боці, бо я його син. І я так робитиму для своїх дітей».

 

День у частині ДСНС

Нам дозволили провести день у частині ДСНС, поспостерігати за їхньою роботою та поїхати на виклик, якщо раптом десь у районі відповідальності караулу станеться надзвичайна ситуація. Зміна у рятувальників під час повномасштабного вторгнення триває дві доби. Чоловіки заступають на роботу о 8 ранку та за 48 годин закінчують чергування.

Ми заходимо у приміщення та відразу зустрічаємо Володимира. Він вже у формі та заповнює документи. Володимир — начальник караула. Він відповідає за утримання в постійній готовності до застосування техніки, обладнання і спорядження, систематична перевірка їх технічного стану та укомплектованості, організація службової підготовки особового складу, а під час виїзду — виїзд на місце пожежі, керує особовим складом під час виконання оперативних дій і ще багато всього..

«У першій половині дня у нас часто є навчання, ми розбираємо приклади інших пожеж, повторюємо вивчене, моделюємо ситуації та визначаємо, що б ми робили в таких чи інших випадках», — розказує Володимир.

Від початку повномасштабного вторгнення в роботі ДСНС зʼявилися певні зміни. Тепер рятувальники при виїзді на місце прильоту мають вдягнути не лише захисний одяг, але і бронежилет і каску, щоб захистити себе від уламків. Усе це разом важить близько 30 кілограмів. І з цим всім рятувальники працюють на пожежах по декілька годин. Щоб одягнутися після сигналу тривоги, є лише хвилина. Після цього всі займають визначені місця в авто та їдуть на виклик. Оскільки караули не змінюються і рятувальники працюють у своїх командах роками, кожен дуже добре знає свою зону відповідальності, впевнений у своїх колегах, тож робота виконується дуже чітко.

На щастя, поки ми були в частині, виклику не було, тож рятувальники моделювали ситуації пожеж, погоджували між собою можливі дії та відпрацьовували це все під керівництвом начальника караулу Володимира Логінова.

«Ми проводимо на цій роботі третину свого життя, — каже Володимир, — звісно, мої колеги стали для мене другою родиною».

На кухні, де чоловіки зазвичай готують собі їжу та обідають, ми зустріли Олега. Він — один із найближчих друзів Володимира ось уже багато років.

«Нас поєднала робота, спільні хобі, потім ми почали спілкуватися і поза роботою, пізніше нас обʼєднала ще й війна», — розповідає Олег. Він знав і батька свого друга, Владислава.

«У нас була така традиція: кожного разу після чергування вранці йти разом пити каву, ділитися тим, що бачили, куди їздили, хто що робив. Бо кожен виїзд по-своєму особливий і не схожий на інший. І вже потім всі розходилися по своїх справах. З нами завжди був і батько Вови. Після його смерті на душі зʼявилась рана. Це справді втрата. Тут важко щось додати», — ділиться чоловік.

Володимир каже, що тепер цієї традиції більше немає. Каву він пʼє тепер після зміни вдома наодинці.