Несподіване відчуття дива: хто повертає Донеччині дахи і стіни

Тісто в руках — спокій у серці

Оксана живе на цій ділянці з народження. Перші чотирнадцять років — у правому будинку, ближче до дороги, а коли дідусь збудував і другий, то перебралась туди. Все життя жінка провела у Дружківці, і коли каже про дім, то має на увазі не дві споруди на краю вулиці, а ціле місто.

У дитинстві Оксана мріяла стати пекаркою. Із часом юне захоплення стало приносити дохід — жінка влаштувалась працювати в пекарню. Пізніше, з народженням дітей, їй залишилось показувати майстерність малечі, весь вільний час забирало виховання сина і доньки. Дитяча мрія заховалась за пелюшками і домашніми завданнями.

— Але знаєте, для дітей пекти найліпше. Працювати нравилось, але як малий дивиться на булочки, шо в пічці підіймаються, — це найліпше. Такого, шоб самого улюбленого, в них нема. Кажуть, все, шо мама спече, те найсмачніше. А мені більшого і не треба.

Російський снаряд впав навпроти будинку Оксани вдень 19 квітня. Ударною хвилею знесло шиферний паркан, дах і вікна.

—  Я на кухні, помню, переливала молоко. Звук сильний. Ніби по вухам вдарили. На мене скло полетіло, я малого (молодшого сина) закрила собою. Дочка була під одіялом, чоловік в іншій кімнаті. Ніхто сильно не постраждав.

Родина вперше в житті опинилась буквально без даху над головою. Від початку повномасштабного вторгнення у Дружківку регулярно прилітає по житловим кварталам. У районі Оксани приліт був вперше.

—  Ну шо, перший день я сиділа в домі і уявлення не мала, що робити. В мене малий хворий, потребує постійного догляду, трохи відволікав тривожні думки. Як почалось усе в 2022-му, то хазяйство нас майже не кормить. Корови молока менше стали давати. Таке, гуси, кури, якось хватає на їжу. Але щоб робити такий ремонт, я не могла собі дозволити. Без даху ми так були буквально дні два. Думали, як жити далі. І тут в якийсь день нізвідки приходять люди, кажуть, будемо вам робити ремонт. Поставимо дах, вікна. А я ж то думаю, шо це робиться таке.

На допомогу Оксані прийшли волонтери організації Схід SOS. Це одна з найбільших волонтерських організацій в Україні, що займається відбудовою, евакуацією, гуманітарною і психологічною допомогою.

Схід SOS має близько шести бригад волонтерів-будівельників. Дві — на Донеччині, інші — на Харківщині. Рук у майстрів на всіх одразу не вистачає, тому відбудовують у порядку черги. Коли є руйнування після російських обстрілів, представники місцевої влади інформують волонтерів. Координатори приїжджають, оцінюють масштаби роботи і ставлять жителів у чергу. Зазвичай, від моменту влучання до відбудови доводиться чекати не більше кількох тижнів. Часто у місцевих це викликає несподіване відчуття дива і присутності святого духа по сусідству, кажуть, «сам бог посилає нам таких людей».

Усіх хлопці в минулому — будівельники. Такими зусиллями від січня 2024 року сформувалась команда, яка на Донецькому напрямку відновила вже 106 об‘єктів.

За рахунок того, що організація досить відома, виходить залучати не лише грантові кошти, а й фінансування Європейських держав. Матеріалів майже завжди вистачає.

Поки будівельники зводять дах, Оксана показує господарство:

—  Страшно нам, але ж надіємося, що не дійде прям до нас війна. Бо в мене за малим постійний нагляд треба за станом здоров’я, хазяйство, кури, гуси, бички. Корови от після прильоту менше молока стали давати, стрес у тварин. Але ми завжди на готові. Якщо так треба буде, то я заберу дітей і поїду звідси, щоб їхнє життя зберегти. Але, звісно, не хочеться залишати дім. Дивіться, он у нас вже сірєнь зацвіла.
—  А знаєте, як у нас на заході України її називають?
—  Бузок, все я добре знаю, — підморгує Оксана, — я ше в процесі, перехожу от на українську.

Не бригада, а команда!

Валентина з Асідом познайомились на хлібозаводі у Дружківці. Закохались, одружились і живуть разом вже двадцять років. Небагатослівний азербайджанець оселився на Сході України. І називає це місце своїм домом.

Подружжя наввипередки розповідає про день обстрілу:

—  Так, прилетіло, коли нас не було вдома. Сусідка…
— Да, це ми десь були з чоловіком не в місті, вже не помню.
— Ну ось, приїжджаємо, це наприкінці квітня було. Заходимо на ділянку, а сусідка…
— Прошлого года це було, двадцять шостого квітня ше, точно.
— Заходимо на ділянку, а сусідка нам каже, що дерев наших немає…
— Божечко, а ми вже насадили і абрикос і вишень булим пару років назад.
— Ну давай так, ти розказуєш чи я? Скільки можна перебивати?
— Та хто перебиває, я все розказую, як було!
— Ай…

Асід відмахується рукою, запалює цигарку і йде до зарослої бур’янами вирви. Валентина бере за руку і проводить екскурсію.

Подружжя живе у великому будинку, зведеному одразу після другої світової війни. Ділить довгу білу споруду з чотирма сусідами. Ворота обросли зеленими лозами, по обидві сторони ростуть дзвіночки. На задньому дворі — піраміда з розбитих цеглин та іржавих воріт до сарая. На протилежному кутку ділянки мерехтить зеленим дерево — єдине, що залишилось після минулорічного прильоту. Весь дах із двору був зметений уламками російського снаряду. Вікна, по класиці, вилетіли, стіни потріскали і трохи відійшли від основи.

Пані Валентина пішла спілкуватись із волонтерами, і я одразу підходжу до Асіда, аби він вільно все розповів.

—  Ми посадили сад кілька років тому. Дерева молоді були, але вже великі, красиві — вишні, абрикоси, яблуні, хотіли полуницю ще посадити на сезон. А ось вже рік стоїть вирва у дворі, чим її засипати? Треба землі купити, взяти трактор, все це закидати. А що здоровʼя, що грошей немає. Але дивіться, як будинок зробили, а, красені! Зробили добре, сумлінно. Як прилетіло, хлопці за місяць-півтора все вже відновили. Вікна поставили навіть кращі, ніж були. Тепер вітер взимку в кімнату не дме, тепло. І дах є. Зірки я люблю, але краще вийду на вулицю і подивлюсь, аніж крізь стелю.

Волонтерів тут радо зустрічають. Ще від хвіртки подружжя з усмішками проводжає їх усередину, пригощає компотом і чаєм.

— Ну от водій. Може ж собі видати весь день і каву пить, а він хлопцям і їсти привіз, і дах поміг доробити. Всі усміхнені, всі допомагають один одному. Дивишся, аж око радується за таку дружбу. Команда, а не бригада.

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win