Прифронтовий хліб

Мешканці Донеччини ще десять років тому на власному досвіді дізнались, що таке війна. Серед мільйонів людей, які тоді втратили дім, була сімʼя Олега Ткаченка. 

2014 року Олег із родиною почав волонтерити — вони евакуювали з прифронтових територій людей, які не могли виїхати самі, розвозили хліб і воду тим, хто залишався. Згодом, щоб оптимізувати свою роботу та спростити логістику, вони відкрили власну пекарню в Марʼїнці. 

«Тоді всі казали, що ми здуріли. До фронту було надзвичайно близько, обстріли, але ми все одно це зробили», — згадує Ксенія Ткаченко, донька Олега. 

Коли ж Марʼїнку окупували росіяни, Олег із родиною перевезли пекарню в Покровськ, і відтоді продовжують працювати тут. 

Ми зустрічаємось із Олегом і Ксенією о 6:30. Хліб випікають і розвозять рано, щоб він був свіжий і духмяний. Коли ми прибули, робота на пекарні вже йшла повним ходом. Запах тіста, музика, яку слухають працівники, поки вручну створюють хлібини, багато свіжого хліба, розфасованого по коробках і готового до завантаження в авто. 

«Ми весь час працюємо на лінії фронту. Ми живемо з цими людьми, ми опікуємось ними і ми знаємо їхні потреби. Навіть якщо у вас нічого немає, але є вода і хліб, ви проживете», — каже Олег. 

Засновник пекарні ділиться секретом виробництва: «Ми робимо власну закваску, тому наш хліб відрізняється — він духмяний, пахучий і може таким залишатися весь тиждень». 

Олег проводить нам невеличку екскурсію пекарнею. 

«Дуже багато обладнання залишилось у Марʼїнці. Дуже багато ми не змогли вивезти з собою — десь на півтора мільйона гривень. Щось нам тут вже віддали друзі, знайомі чи волонтери, щось ми закупляли самі. Ось ці печі — нові, вони дуже пришвидшують нашу роботу. Маючи досвід роботи поблизу фронту, ми вже були готові до того, що треба купувати генератор. Ми не можемо собі дозволити зупиняти роботу», — розповідає засновник пекарні. 

Всю роботу з приготування, випікання та розвезення з дня в день виконують приблизно двадцять людей. Під час екскурсії пекарнею Олег згадує, що більшість працівників тут — із Марʼїнки. Вони переїхали у Покровськ разом із родиною Ткаченків.

«Я всіх своїх працівників вивіз. Нікого не залишили. Це ж наші люди. Ми також вивезли тих, хто до нас за хлібом ходив. І з Марʼїнки вивозили, і з Вугледару людей вивозили, і з інших міст», — розповідає чоловік. 

Дмитро — один із таких працівників, які переїхали з Марʼїнки. Чоловік завантажує випечений хліб в авто і підтримує порядок у пекарні. Він згадує, що став допомагати «Олексійовичу», як він називає Олега, із волонтерством ще до створення пекарні. На той час Дмитро працював у шахті. 

«Я бачив, який жах відбувається, і дуже хотів якось допомогти людям. І вже тоді, в 2014 році ми почали співпрацювати», — розповідає Дмитро. Він довгий час не збирався виїжджати, бо в Марʼїнці залишались його батьки, які відмовлялись їхати. Чоловік каже, що хоч і живе в Покровську вже два роки, та не почувається тут як вдома. 

У Олега, засновника пекарні, теж відчуття дому не привʼязане до якогось міста. Після того, як 2009 року в автокатастрофі загинула його старша донька, чоловік із сімʼєю переїхали з Донецька до Словʼянська. А після окупації міста в 2014 році вони ненадовго виїхали до Дніпра. 

«Я знав, що Словʼянськ звільнять. Я дуже вірив у це», — згадує голова родини. 

Однак Олег жив не лише вірою, але й долучався діями. Він приєднався до ЗСУ та став військовим капеланом. Чоловік каже, що раніше не міг навіть уявити, що стане священиком, не кажучи вже про капелана. Та через загибель доньки Олег прийшов до віри, а з початком російського вторгнення у 2014 році зрозумів, що може бути корисним і вносити свою допомогу як капелан. 

Після того було ще три переїзди — із Словʼянська до Вугледара, із Вугледара до Марʼїнки та з Марʼїнки до Покровська. Останній — вже 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення Росії. 

Олег визнає, що сімʼї буває важко — і дружині, і дітям. І попри все, родина допомагає та підтримує чоловіка у всіх його починаннях. 

Ксенія, донька Олега, приїжджає сюди майже щодня — контролює процес фасування та розвезення хлібу, займається операційними процесами та документами.

«Сьогодні у нас спокійніший день, сьогодні будемо везти дві тисячі буханок хліба, а завтра вже буде пʼять тисяч, бо будемо закривати потреби всієї громади», — розповідає Ксенія про обʼєми роботи. 

Дівчина жартома каже: «Ми всією сімʼєю попередили батька, що ми не будемо більше переїжджати, ми просто більше не витримаємо цього. Кожного разу переїжджати стає важче. У нас стало більше дітей у сімʼї. У мене тепер є дитина, я хочу, щоб в неї був якийсь свій побут. Я хочу, щоб вона мала відчуття дому». 

Ми з Ксенією проходимо вглиб території пекарні. Під деревом на траві — багато іграшок. Це такий імпровізований дитячий майданчик, де діти працівників пекарні можуть проводити час. У день нашого візиту поміж дорослими постійно бавились дві маленькі дівчинки. Одна з них — донька Ксенії, а друга — донька водія, Андрія, який повезе партію хліба в Селидове. 

Цю другу дівчинку звати Поліна. Поліні шість років, і вона скрізь їздить із татом. Андрій прийшов працювати водієм у пекарню зовсім нещодавно. Раніше він працював на фурах, возив зерно, але звільнився, бо не міг брати з собою Поліну. Дівчинку часто немає на кого залишити, адже мати Поліни померла кілька років тому, а інші рідні також працюють. 

Ми поїдемо доставляти хліб разом із Поліною та Андрієм у Селидове. 

На місці нас радо зустрічає координаторка місцевого гуманітарного штабу Ганна. Вона не припиняє нахвалювати хліб, який привозять із пекарні: «Завжди теплий і свіжий! Ми завжди все віддаємо до останньої буханки, ніколи нічого не залишається! Всім дуже подобається!»

Ми приїхали трохи раніше, ніж мали б, тож людей біля штабу ще мало. Та поки ми вивантажували та перераховували хліб, на площі збиралось все більше містян. 

Від Селидового до лінії розмежування — 15 кілометрів. Місто часто обстрілюють авіабомбами та артилерією. Попри це, тут залишається багато людей. Більшість — похилого віку, але є сімʼї з маленькими дітьми. 

Жінка з немовлям на руках бере хліб та починає відходити від гуманітарного штабу. 

«Ми вже будемо виїжджати, — стурбовано говорить вона. — Цієї ночі нас так сильно обстрілювали, що сил терпіти більше немає». 

Пізніше ми зʼясували, що тоді в Селидовому російський приліт зруйнував пʼятиповерховий будинок. Цього разу обійшлось без жертв.