«Дрони просто ганяються за людьми»

Нікополь — місто в Дніпропетровській області, розташоване на березі колишнього Каховського водосховища, прямо навпроти окупованого росіянами Енергодару. Після підриву росіянами Каховської дамби в червні 2023 року водосховище висохло, а разом із ним в оселях нікопольців зникла питна вода. 

Через відносну близькість до росіян, росіяни постійно обстрілюють Нікополь з артилерії, мінометів і FPV-дронів. Перше, про що нас попереджають місцеві, коли ми заїжджаємо в місто, — близько до берега не підходити, бо там росіяни найчастіше атакують дронами. Кажуть, що для них немає різниці — військовий ти чи цивільний. 

 

«Вони іноді просто ганяються за людьми. Тренуються або ж їм просто хочеться в щось вдарити, щоб не летіти назад», — каже Сергій, наш водій. 

Сергій — нікополець, він не виїжджав із міста ані коли почалися сильні обстріли, ані коли в місті не стало води через підрив дамби Каховської ГЕС. До 6 червня 2023 року місцеві жителі завжди мали питну воду. Вона надходила з Каховського водосховища прямо в квартири. Кілька днів після трагедії водопостачання не було зовсім. Оскільки сталося це в літній період, то був великий ризик, що відсутність води призведе до спалаху кишкових інфекцій. Тоді в порятунок міста активно включились держава та благодійні фонди. Воду підвозили в місто тоннами. 

 

«Вода закінчується дуже швидко»

«Раніше привозили пʼять кубів води, а зараз привозять два з половиною. Колись я приходив сюди на восьму ранку, і води завжди вистачало. А зараз приходжу на шосту, але черга до мене може все одно не дійти», — розповідає нам чоловік біля одного з пунктів видачі води. Цього разу йому пощастило — він зміг набрати воду для себе та для своїх літніх сусідок, які не можуть самі прийти за водою. Позаду довга черга — люди чекають свого часу наповнити бутлі. Більшість із них — старшого віку.

Хоч водопостачання в квартири вже відновили, та вода в кранах зараз технічна. У ній не можна готувати їжу та вмиватися нею місцеві жителі дуже не рекомендують. Питну воду зараз доставляють у магазини, де її можна придбати, та багато людей не можуть собі цього дозволити.

Ми підходимо ближче. До скла приклеєний у файлику аркуш паперу, на якому написано «Вибачаємося. Вода закінчилась». Сьогодні вода, на щастя, ще є. Чуємо сварку біля одного з великих бутлів для набирання води. Люди не змогли одразу розібратися, хто за ким стояв у черзі. Сергій, наш водій, раніше працював водієм на фурах, які розвозили воду на точки видачі. Каже, що таке трапляється часто: хтось вважає, що інші беруть забагато води, хтось вліз поза чергою. Люди між собою обговорюють, що варто встановити ліміти на те, скільки можна набирати води.

«Я набираю більше води. Я набираю не лише своїй сімʼї, але й тещі, матері, іноді сусідам, які самі не можуть набрати води. Це може спричинити незадоволення в людей. Раніше такого не було, коли води було більше. Її можна було набирати впродовж дня. Хтось приходив зранку перед роботою, а хтось — ввечері після роботи. Зараз вода закінчується дуже швидко», — каже Сергій.

На іншому пункті видачі води, куди ми прибули о 10:40, вже закінчилась вода, і ми бачили, як люди повертаються додому з пустими бутлями.

«Прийду завтра», — каже місцевий житель, якому сьогодні води не вистачило. 

 

«Перехрестились — і добриво кидаємо»

Ми виїжджаємо за місто. Нікопольський район до початку повномасштабного вторгнення мав високі врожаї пшениці, кукурудзи, соняшнику, овочів і фруктів.
Зараз через проблеми з водопостачанням та постійні обстріли працювати стало важче, а врожаю — менше. 

У Червоногригорівці ми зустрічаємось із місцевим фермером Вадимом.

«Найстрашніше — це перші вибухи, перші прильоти. Тільки перший приліт, ми відразу всі по підвалах, всі ховаємось, тому що знаємо, якщо раз стрельнули, то будуть ще пʼять, а то і десять разів стріляти, — розказує Вадим, поки ми підʼїжджаємо до його ферми, — і завжди дивимося на небо, бо дрони — це зараз найстрашніше».

Фермерство для Вадима — сімейна справа. Цим займається він, його брат і батько. Вони роками вирощують соняшник, зернові культури та ріпак.

Ми виходимо з авто посеред поля, на якому висаджений ріпак. З місця, де ми стоїмо, як на долоні видно окуповану росіянами Запорізьку атомну електростанцію (ЗАЕС). Ми приїхали якраз під кінець робочого дня, і Вадим радо погодився показати та розказати нам все, що може.

За кілька метрів від нас бачимо велику вирву, поблизу — посічені гілки ялинок. Це наслідки прильоту російського снаряду. Оскільки поле розташоване відносно близько до берега та на відкритій місцевості, російські дрони тут літають часто. 

«Перехрестились, і добриво кидаємо, бризкаємо — все ж на виду. Дрони літають, але поки, дай Бог, щастить. Поле попадало двічі під обстріли, обстрілювали якраз цей район. Десь по полю тільки цього року пʼять ям. Того року було ще більше. В основному, гради були того року», — згадує Вадим.

Від артилерійських обстрілів постраждав будинок його батьків і сусідський: «Батьки вже двічі дах перекривали. Щось наш район, так… Поруч, 30 метрів від нас хата нежила — прям у неї влучило, дах знесло повністю».

Окрім поля, у Вадима також є свині. Щоб годувати їх, він вимушений їздити за водою до сусідів та інших фермерів. Вода з водопроводу занадто солона для тварин, поїти їх нею не можна. Багато місцевих після спустошення Каховського водосховища зробили собі скважини. Набирають воду фактично у себе в дворі.

«У людей зі скважини воду набираємо, привозимо бочку і даємо свиням воду, бо та солона. Люди, ті, хто цим займаються, скважини поробили, і ми просимось до них. Вони нам дають пʼятикубову бочку. За три бочки платимо тисячу гривень. Три бочки набрали — і людям хоч якась користь, і нам добре, тому що іншої води в нас поки немає», — каже Вадим. 

 

«Починають стріляти — ховаємось, відстріляли — вертаємось»

Ми їдемо в гості до іншого фермера, який має власну скважину. Сергій вирощує помідори. В нього є кілька парників, які потрібно постійно поливати.

«Вода все одно з солями, але при наявності скважини вона хоча б безкоштовна», — розповідає Сергій. За допомогою спеціального приладу він при нас вимірює рівень солей у воді. У бутильованій воді цей показник дорівнює 0,05, а у воді зі скважини — 6,1.

Ми йдемо в парник, дах якого пробитий уламками від обстрілів. Де-не-де Сергій поремонтував, але менші дірки не чіпає, бо за його словами, немає сенсу. Обстріли будуть знову. Чоловік показує нам томат, у якому за два дні до нашого візиту застряг маленький уламок шрапнелі. Про свій режим роботи фермер каже так: 

«Вийшли — ніби працюємо, починають стріляти — ховаємось, відстріляли — вертаємось. Ось, ось, дивіться, два дні тому уламок перебив плівку і посік проволоки, все. Ось там усе в дірках, бачите? Ще хоч бʼють вранці, коли ще не встиг прийти. А так, був би тут — бем у голову, та і все, і закінчилось вирощування помідорів».

Приблизно за місяць до нашої зустрічі будинок Сергія побило російським «градом». Чоловікові побило паркан і будинок, перебило лінії електропередач, згоріли насосні системи та котли. За цей час встигли все відновити та продовжити роботу.

Поки ми працювали за містом, у Нікополі ворожий дрон влетів у авто. Чоловік, який був поруч, встиг сховатися за рогом найближчого будинку, коли почув дзижчання. А от авто, яким волонтерська організація розвозила гуманітарну допомогу місцевим, — було знищено.

Якби не російські обстріли, у Нікополі б вирувало життя без черг за водою, без величезних вирв на фермерських полях, без згорілих авто та зруйнованих будинків. Тепер замість того, щоб насолоджуватися теплими літніми вечорами, нікопольці ховаються від вибухів, щоразу сподіваючись, що їх омине.