Танці під дзижчання дронів

Нікополь — місто в Дніпропетровській області, розташоване на березі Дніпра, прямо навпроти окупованого Енергодару. Росіяни постійно обстрілюють місто з артилерії, мінометів і FPV-дронів. Та попри небезпеку тут залишаються жити майже 50 тисяч людей. Серед них і чимало дітей. До школи та садочків діти не ходять, все навчання у них онлайн. Та все ж у місті працюють деякі гуртки, діти намагаються займатись улюбленими хобі навіть за таких умов.

«Було так гучно, що я просила закривати мені вуха»

Ми зустрічаємось із Ольгою Гришановою біля її будинку. Це пʼятиповерхівка з побитими стінами і вікнами, де-не-де забитими фанерою.

«Так виглядає будинок після прильоту російського снаряду», — жінка, зітхаючи, показує рукою на будівлю. Біля неї досі лежать уламки скла та частини фасаду. Дитячий майданчик у дворі теж пошкоджений — на гірках величезні дірки, у гойдалок перебиті поручні.

Попри постійні обстріли росіян, Ольга та її 16-річна донька Софія не виїжджали з Нікополя за весь час повномасштабного вторгнення. У Софії діагностовано дитячий аутизм, і повна зміна обстановки для дівчинки була б надзвичайно великим стресом.

Софія з мамою завжди разом. Вони ходять одними й тими ж вулицями міста і планують розпорядок дня, який хоч трохи дає відчути ґрунт під ногами. Ольга не працює. Попри те, що Софія доволі самостійна, її небезпечно залишати саму вдома. Якщо снаряд прилетить у будинок чи поблизу, дівчина не зможе дати собі ради. 

Через обстріли в кімнаті дівчинки довелось зробити перестановку. На дверях завжди висить ковдра. Ольга пояснює — це для того, щоб якщо під час вибуху уламки скла не поранили Софію. З тієї ж причини робочий стіл переставили від вікна до стіни. Денне світло у кімнату майже не потрапляє, бо відразу біля вікна стоїть полиця з книгами. 

«Ми поставили у шафу книжки в два ряди. Якщо вірити інтернету, книжки захищають від уламків. Якщо тут дитина спить, то у нас немає іншого варіанту», — пояснює Ольга. 

Під час сильних обстрілів Софія йде спати в коридор, беручи з собою матраци, які лежать на підлозі кімнати. Часто дівчина і вчиться в коридорі, якщо обстріли не вщухають. 

Софія показує нам уламки, які ледь «не наздогнали» її на початку травня. Вони з мамою йшли до церкви на Великдень. Під час першого вибуху вони побігли до сховища, яке було біля зупинки, і ледь встигли закрити двері, як за кілька секунд довкола полетіли шматки стін, вікон і шрапнелі. 

«Потім ще була друга серія, я навіть попросила закривати мені вуха, бо так гучно було. Мене не могли довго заспокоїти батьки, я навіть боялась вийти, але через деякий час сама вийшла», — згадує дівчинка. Поки ми говоримо, Софія крутить у руках іграшку. Сонік та компʼютерні ігри допомагають їй заспокоїтись і опанувати себе, коли стає страшно. 

Ольга розповідає, що Софію, як і інших дітей з аутизмом, заспокоїти дуже важко. Вона є членкинею громадської організації «Жити по-справжньому» — це обʼєднання батьків Нікополя, які виховують дітей з інвалідністю та порушеннями розвитку. 

«У Софії є така особливість як аутоагресія. Через знервованість від вибухів вона смикала себе за волосся, щипала, кусала себе. Зараз Софія, можна сказати, трошки звикла. Вже не завдає собі шкоди, але все ще кричить, затуляє собі вуха. Коли обстріли вночі, то вона кличе мене. З жахом кричить «Мама!». Я не можу це слухати. Це дійсно страшно, коли дитині шістнадцять років, а вона з переляку вночі, не прокидаючись, кличе маму», — розповідає Ольга. 

Як і багато інших сімей, Ольга з Софією не мають житла в інших, більш спокійних регіонах, а в Нікополі мають родичів похилого віку, за якими треба доглядати. Через це люди просто не можуть собі дозволити виїхати з міста. І навіть за таких умов Софія продовжує не лише вчитися, але й займатися улюбленим хобі: записує та викладає на свій YouTube канал відео з ігор, в які грає, намагається розробляти власні додатки та сайти, оскільки полюбляє інформатику. Ще одна розрада для Софії та її мами — це домашні коти: Максік і Льолік. Ольга таким чином волонтерить. 

«Я збираю безхатніх тваринок, лікую та намагаюся прилаштувати. А це ті, що найбільш «безнадійні», вилікувані, в них вклалася вся душа, і вони залишилися з нами. Киці — це наші антидепресанти, — каже Ольга, — вони нас дуже заспокоюють». 

Іграшки, що забирають страх

Війна неабияк впливає на психіку дітей — це має свої наслідки та потребує рішення вже зараз. У Нікополі з дітьми працює психологиня Ольга Колінько. Вона вважає за свою місію допомагати дітям долати страхи війни. 

Перше, що чіпляє око в кімнаті Ольги, — іграшки. Вони скрізь: на столі, на полицях, на підвіконні. 

«Тут всі чарівні іграшки. І коли сюди приходить дитина, то я кажу: «Серед цих всіх чарівних іграшок тільки одна — твоя. Ти можеш її вибрати». І коли дитина обирає іграшку, то я запитую, чому саме цю іграшку обрала дитина, чому саме цього кольору,  чим вона сподобалась, чи вона щось нагадує. І дитина на цьому будує свою розповідь. Потім я прошу дати їй імʼя, уявити, де ця іграшка буде спати, чим дитина буде її годувати. Дитина переносить турботу на іграшку, та менше боїться. Іграшка ніби забирає страхи», — каже психологиня. 

На заняттях у Ольги є чимало різних активностей для дітей, зокрема малювання.  Діти малюють те, що вони хочуть. Одна з дівчат на занятті малює велике сонце та жваво спілкується з подругою. Ані 9 років, вона часто приходить до Ольги Павлівни. На занятті вона малює сонце, сміється. І при цьому згадує деталі обстрілу:
«Ось така десь дірка була в паркані, — намагається руками показати дівчинка, — і через кілька метрів є будинок, він згорів повністю». 

«Розкажіть про наше місто, як ми тут живемо, ми тримаємося, все буде Україна», — просять батьки дітей, які чекають їх після занять. 

Діти, кожен зі своїм малюнком, вибігають на вулицю.  На небі ані хмаринки, яскраво світить сонце, а довкола в дворі зеленіють дерева. Вони поспіхом віддають батькам малюнки, хтось залишається поруч, а хтось біжить на дитячий майданчик бавитися з однолітками після заняття в невеликому кабінеті. 

«Ви знаєте, чомусь малі діти до мене біжать та обіймаються. Оце для мене найкраще, коли вони приходять і їм подобається тут, — з усмішкою каже психологиня і додає: —  Я хочу дати їм енергію, щоб вони могли пережити ці вибухи. Дітей багато. Кожен щось бачив, щось чув, а тут вони відволікаються серед однолітків, я завжди намагаюся їм дати щось цікаве і ніколи їх не змушую нічого робити. Надіюся, для них це буде теплим спогадом, що була така Ольга Павлівна, яка намагалась розповісти щось цікаве».

Остання викладачка вокалу в Нікополі

Ніна Колісниченко — викладачка вокалу, керівниця зразкової вокальної студії «Октава». За її словами, тепер вона єдина педагогиня зі співу в Нікополі. Будівля, в якій займаються діти, повністю забита фанерою, і спершу здається, що там взагалі нікого немає. Студія завішана грамотами та нагородами. Діти продовжують займатись і брати участь у конкурсах. 

«Я залишаюся тут не тільки тому, що це моя робота, але й тому що я не хочу полишати дітей, які тут залишилися», — каже викладачка. Ніна виїжджала з міста, коли почалися сильні обстріли, але повернулась. Жінка каже, що таких як вона, хто повернулися, в місті багато. Тож і на заняття також почали повертатися діти. 

«Хтось ночує в Покрові, в сусідньому місті, а ті, хто живуть не на набережній, живуть тут, залишаються», — розповідає Ніна. — Коли я проходила курс із психологом, вона плакала та запитувала мене, чому я тут сиджу, казала мені виїжджати, бо під час наших зустрічей онлайн були сильні обстріли, і вона це все чула». Та попри це Ніна ділиться, що саме робота тут, вдома, допомогла їй відновити ментальне здоровʼя.   

І дітей на заняття, на думку викладачки, їй приводять у першу чергу в терапевтичних цілях: «Мені здається, всі сюди ходять більше відволіктися. Ну а як інакше? Якщо ти ведеш свою дитину на заняття в перервах між обстрілами, то нащо ти її ведеш? Хочеш зробити з неї зірку? Та яку зірку! Тут хоча би просто психологічно залишитися здоровим». 

І навіть за таких умов діти мають сильну мотивацію, старанно виконують всі вказівки викладачки та їздять на змагання — так само, як дітьми з інших міст України. 

Кіра — одна з вихованок Ніни, живе в найбільш небезпечній частині міста, що розташована найближче до Дніпра. І все ж двічі на тиждень відвідує заняття з вокалу. Каже, що це її улюблена справа і вона вже просто звикла ходити містом. 

Танці у бомбосховищі 

Звичкою відвідувати гуртки попри обстріли стало не лише для Кіри. В іншій частині міста заняття з танців проводить Вероніка Кирпа. 

Для Вероніки її професія — це її життя. Вона завжди працювала з дітьми, тож каже, що навіть не уявляє, що зараз робила б щось інше. 

Поки ми спілкуємось, у викладачки на телефоні вмикається локальна сирена. Суворий голос повідомляє: «Увага! Відбій загрози артобстрілу! Зверніть увагу! Інша тривога ще триває». Жінка мимохідь закочує очі. В місті вже всі звикли до тривог. Однак ризикувати життям і здоровʼям вихованок Вероніка не готова. У випадку оголошення тривоги вони відразу йдуть в укриття. 

«У нас тут все дуже зручно влаштовано. Прямо двері, — показує жінка рукою, — ми виходимо та йдемо в бомбосховище. Зараз це вже норма. Ми відразу все беремо та спускаємося. В перші рази ми спускались, сідали там із дітьми, але ж треба щось робити. Тож ми почали і там танцювати. Так, є певні незручності, але щось ми там робимо. Те, що можна стоячи танцювати — танцюємо. Іноді дивуємо людей, які теж заходять в укриття просто перечекати тривогу чи обстріл. А я кажу дівчатам: «Бачите, у вас одразу глядач зʼявився!»».

До початку повномасштабної війни у Вероніки займалося близько 100 дітей, зараз їх вдвічі менше — до 50. 

Дівчата одягають чорні перуки, всі виглядають як одна. Вмикається музика, і вони демонструють вивчений матеріал. Вероніка час від часу виправляє помилки учениць, ті прислухаються і танцюють як один злагоджений організм. 

«Для дітей ці заняття — це також можливість поспілкуватися. Вони приходять за пів години до початку заняття, дуріють тут. Взагалі я строга як викладач, але я їм не заважаю. Коли ж ми вперше починали заняття [після початку повномасштабного вторгнення], то діти просто сідали в різні куточки і навіть не говорили одне з одним», — ділиться Вероніка.

Верхова їзда як спосіб зняти стрес

В одній із найбільш віддалених частин Нікополя є ще одне місце, де діти можуть відволіктись від реалій війни. Це ранчо, де діти займаються верховою їздою. Тут широке поле, а по той бік Дніпра вже видніється ЗАЕС, окупована росіянами. До воріт підʼїжджає авто, з якого виходить рудоволоса дівчинка. Це дідусь привіз онуку Віолетту на заняття. Дівчинка за вказівками тренерки обережно чистить коня, накидує сідло та підлаштовує його під себе. Віолетта займається верховою їздою вже рік. Каже, що з раннього віку має тягу до коней. Вони дають їй відчуття спокою. 

Та цього місця могло і не бути. Тетяна, власниця ранчо, після потужних і частих обстрілів восени 2022 року віддала коней на перетримку та виїхала за кордон. Але після місяців життя в іншій країні зрозуміла, що хоче повернутися додому та продовжувати займатися улюбленою справою. І хоча учнів небагато, Тетяна каже, що бачить, як заняття з кіньми допомагають тим, хто в неї займається. 

«Дітки стають більш спокійні. Віолетту дідусь заняттями мотивує робити домашні завдання», — розповідає власниця ранчо. 

В останній день нашої роботи в Нікополі посеред білого дня було чутно багато вибухів. Ми в цей час були в парку. Ніхто з дітей, які гралися тоді на дитячому майданчику, не зреагував на вибухи.