Дольче віта 14:22

22

Олена з Сергієм переїхали до Дружківки взимку 2023-го. До того моменту їхнє подвір’я у рідному Червоному (село біля Часового Яру) перетворилось на солянку із задубілої землі, побитих меблів і залишків сарая.

Жінка проводить екскурсію новим помешканням, розповідаючи, як залишила рідне.

— Прилітало спочатку на околицях нашої вулиці. Десь там ближче до озер. Потім по сусідам почало. Одна жінка загинула, інша поранена була, то я за її собачками дивилась. Ну а потім як у нас на подвір’ї розривається та бомба… Ну як би ми не любили нашу хату, не могли лишитись, це вже була точка кипіння.

За воротами — блакитна машина ОКА з єдиним сидінням — водійським. Функціонал апарату пані пообіцяла пояснити потім. За хвірткою одразу помічаєш розмаїття дивних, ніби з савани, кущів, обережно побілених дерев, клумб і грядок. Коли пара заселилась у будинок, на території не було нічого, окрім бур’яну. Тепер садок справляє враження ділянки, яка від покоління до покоління передається в хазяйновиті руки.

Спочатку, згадує Сергій, геть нічого по господарству не хотілось робити — була та дитяча віра, що скоро все закінчиться і вони зможуть повернутись додому.

Проходимо компанію чудернацьких кущів і впираємося в першого керамічного друга, козака-копилку.

— Це щоб всі, хто заходять в гості, бачили, що ми з України. Це мамин козачок був, — понуро додала Олена.

На задньому дворі стоїть альтанка, завішана тонкими тканинами, одягом для пасіки. На столі три чашки чаю і самовар. Залізний агрегат належав покійній матері Олени. Подружжя евакуювало її з Часового Яру за декілька годин до того, як на будинок впала авіаційна бомба. Відтоді жили разом у Червоному. Влітку, коли я приїжджав до них з іноземними волонтерами, старенька вподобала собі Флоріана — двадцятирічного рудого німця, якому невпинно розповідала про свою молодість, як торгувала на ринку і мріяла вивчити французьку. По закінченню нашої гуманітарної місії вона подарувала кожному по артефакту. Флоріану — велике дерев'яне віяло, а мені — Ікону. Вона досі висить у мене на кухні в Києві.

За розмовою в альтанці, Олена час від часу поправляє іграшкового ведмедика, вмощує його найзручніше.

— Це улюблена іграшка мами була. Ми її як забирали, вона зразу каже: заберіть мішку. Квартира її тоді вже теж побита була, без вікон. Декілька осколків у кімнаті були. А як привезли її в Червоне, глянули на мішку, а в нього осколок в голові. Вберіг якось маму. Вже й не знаємо, після якого саме прильоту це було.

Матері Олени було вісімдесят п’ять, і цього разу обійняти її при зустрічі вже не судилось.

14

Червоне

Подружжя познайомилось двадцять три роки тому. Олена з матір’ю торгували на ринку тканинами, а Сергій поруч — рибою. Якось той запросив пані з собою на риболовлю і, як кажуть, пішло-поїхало. Олена допомагала хлопцю розкладати сітки, вибирати з них рибу, а потім вже й змінила прилавок на ринку і стояла опліч майбутнього чоловіка.

Згодом вони почали орендовувати ставки, займатись масштабним виловом і розмноженням риби. Їздили разом чи не по всьому Сходу України. Придбали автівку, будинок, створили сім’ю. Пізніше з’явилось захоплення пасікою. Ще в Червоному на нашій першій зустрічі Олена підняла з вулика соту і сказала: «Колупай». Чи варто казати, що той «колупок» меду з соти був найсмачнішим у моєму житті?

Подружжя жило поміж таких самих людей, які заробляли на життя господарством. Зранку працювали, ввечері збирались співати. Діти Олени та Сергія роз’їхались по різним містам, і тепер вони залишились самі.

— Не те щоб ми були багаті, ні. Але був будинок, машина. Ми знали, що зранку підемо працювати, а ввечері будуть гроші. Знали, що зможемо купити продуктів, печива якогось. Влітку завжди їздили кудись відпочивати.

З початком війни у 2014-му влада обмежила вилов риби і змусила орендувати землю навколо водойм. Відтоді галузь занепала, ставки висохли, а риба вмерла. Залишались пасіка і тимчасовий підробіток. Було важко, але все-таки жити можна, каже Сергій.

22

З початком повномасштабної війни подружжя, як і всі жителі Червоного, залишилось без своєї справи. Село розташоване за дев’ять кілометрів від лінії фронту. Було розташоване влітку. Тоді рятували набори гуманітарки. У кого була рогата худоба, ще могли їздити у найближчі міста торгувати молоком. Деякі жителі намагались виїхати, проте завжди повертались. Не змогли знайти програм підтримки ВПО чи можливості працевлаштуватись за межами дому.

Все, що залишалось у них після повномасштабної, — сусіди, які підтримували один одного. Щодня збирались у когось на подвір’ї і обговорювали новини, які вийшло дізнатись. Відбувалось це так: хтось один брав телефон і йшов на найближчий до села пагорб, прямо перед відкритими схилами. Там за хвилин десять, вловивши інтернет і налаштувавши пам’ять на режим ультра концентрації, запам’ятовував найважливіше. Потім швидко біг до компанії і переповідав. Пригодницький роман, який писали самі жителі Донеччини, що тут скажеш.

Єдине, як залишалось проводити дні, — поратись на ділянці. Від того мені було так дивно побачити клумби досі невідомих квітів поруч із пірамідкою уламків, які сусіди збирали у подвір’ях. Тишу сільської глубинки заповнювали лише рій бджіл і свист пролітаючих ракет. Життя подружжя трималось на матері, за якою потрібен був постійний догляд, сусідах, які завжди допомагали, новинах з гори, бджолах і своїй хаті. А тепер, стоячи на орендованій ділянці без голосних сусідів за парканом, я запитую себе: «А що в них залишилось?»

— Зараз, скажу чесно, мені аж стидно, так стидно… Почала продавати мамині сервізи всякі і речі. Бо що зараз нам з тих чашок і тарілок, якщо немає, що в них покласти? Да, дожились до такого вже… Якщо ще прийдеться пасіку продавати, боже, я тоді вже… Декілька сльозин зупинили монолог пані Олени.

Жінка дістає телефон і показує відео зі своїми собаками. Усі вони залишились у Червоному, в новий будинок їх поки немає куди перевезти, потрібно робити огорожу, щоб не заважали сусідам. Олена їздить годувати собак у село, яке стоїть тепер усього в декількох кілометрах від лінії зіткнення.

— Як я їх кину? Ну ти глянь, — жінка ніби через екран намагається погладити улюбленців, дарма що це лише набір пікселів. — Оцей у нас на перетримці, біленький, з Часового Яру забрали. Ця от овчарка — це сусідки, що поранена. А це мої два малих. Ну диви, як скачуть, ну діти! А як їдемо від них, вони плакати починають! Сльози по шерсті течуть.

— Але ми їх не залишимо, — підтверджує Сергій.
— Нє нє, ви шо, ніколи.

Давай, колупни

Блакитна ОКА — це трансформер східних технологій. Якщо вирізати звідти все зайве і залишити сидіння та педалі, вийде прекрасний перевізник вуликів. Саме на цій тарандайці Сергій перевіз усі помешкання бджіл до нового дому. На запитання, чи жалили його друзі дорогою, він лише усміхається і двозначно киває головою.

— Пішли, — каже, — колупнеш знову.

Щасливий, я йду до бджолиного мегаполісу поміж згорівшої теплиці і рядів полуниці.

— Це тут вже було? — питаю в Олени.
— Та яке, я ж кажу, тут НІЧОГО не було! Це все ми от зробили. Ну а як? Ми ж тут живем, має бути все гарно, це ж для себе. Я провела тут шланги, воду зробила, понакривала все. Я тобі у вотсапі маякну, як буде клубніка, прийдеш — будем з чаєм пити.

Пасіка і справді та сама, привітався з декількома знайомими бджолами. Сергій дістає соти. Гречаний мед. Поміж смугастого натовпу знаходжу місце для свого пальця. Колупнув. Облизав палець.

Напрацьоване подружжям за двадцять три роки залишилось десь на перетині десятиліть у Червоному. Сергій і Олена сидяч поруч зі мною у хиткій альтанці та п’ють чай без найменшого уявлення, що принесе завтрашній день. Стабільність, яку давало їм власне господарство, змінилась абсолютно спонтанним виживанням. І тепер все що мають ці люди — цей орендований рай. Очищений від бур’яну, засаджений полуницею і пасікою. А про те, що буде завтра, місцеві не думають, допоки завтра не настане. Якщо, звісно, настане.

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win